Історія Прихідьки
Село Прихідьки розташоване в яру довжиною 2.5-3 км. Поблизу притоки Удаю річки Гнилогуз, за 19 км. від райцентру поруч з шосейною дорогою Київ –Суми. Село ділиться на чотири кутки :Гнилогуз, Горянка, Іжівка і Лукашівка.
Озеро Бейрак, яке знаходиться в селі має природне походження, в якому декілька родників. Старі люди розказують, вода з озера попід землею поступає в ярок, який знаходиться між Горянкою іІжівкою. В цьому яру колись також був родник води, який потім закидали камінням і землею. Але й зараз на поверхні землі яру просочується вода. Очевидно, води цих родників з’єднались і утворили струмок, який проходить повз Горяднку, через Гнилогуз і до дороги Київ - Суми, створюючи перед нею велике озеро, а потім вода йде підземлею в лісовий масив Ярки з’єднується з водою, яка іде з яру Плівчин і направляється через село Дейманівку у річку Удай.
Люди, які їхали з Чорнух в Пирятин, відпочивали на галявині біля гнилогузького озера.
Підприємливий міщанин збудував декілька колодязів з смачною і холодною джерельною водою в 1754-1759 роках біля цього нижнього озера. Очевидно члени його родини обслуговували людей.
Тоді початок села називався Колодязівщиною. У 1760 році тут з’явилась група козацьких поселенців, які прийшли з навколишніх сіл Харківці, Білоцерківці і Лівобережної України, в числі перших називають козака Ясько. З’явилось декілька сімей з Дейманівки, Пирятина і других сіл.
«Хто там живе?» - питали і чули у відповідь:»Прихідьки». Звідки і походить назва села.
Особливо село поповнилось населенням – вільними козаками і поляками після закінчення визвільної війни 1754 року з шляхетською Польщею. І зараз у селі зустрічаються жителі з прізвищами польського походження.
Жителі села Прихідьки селились вдовж річки, починаючи з кутка Гнилогуз, займались розведенням коней, овець, корів, врощували жито, овес, ячмінь, просо, гручку, огородні культури, картоплю, тютюн і коноплі. Кожного рнаку вівці вигонили в загальну череду пасти. Для цього наймали окрему людину.
Коноплі замочували у воді, сушили тоді тіпали і отримували волокно . Це волокно і овеча шерсть в зимовий період жінки переробляли на нитки з допомогою веретена і прядки, а потім наверстаті(ткацький станок) ткали полотно, а з ниток овечої шерсті – сукно.
Відбулене полотно йшло на пошив нижньої одежі, а сурове полотно після окраски в дубовій або другій корі – на верхню одежу. Із сукна і овечих шкур шили зимову одежу – свитки, кожухи, кожушанки, полушубки, шапки і рукавиці.
Основною тяговою силою для обробітку полів транспортування грузів, були воли і коні.
Волове м’ясо йшло в їжу, а шкіра на виготовлення взуття.
У кожного селянина у дворі були такі будівлі: хата на дві кімнати з глинобитним полом, чуланом, піччю і і дерев’яний піл на якому спали; клуння з плетених стін із лози (посередині клуні був тік для того, щоб молотити зернові культури), рублена комора з дерева для зберігання продуктів; сарай з плетеними стінами і обмазаний глиною, для утримання худоби, земляний погріб, в дворах, які були на горі копали колодязі. Всі будівлі покривали житньою соломою.
Грядки обсаджували соняшниками.
Багато чоловіків курили трубку. Запалювали трубки від кресала, губки і спеціального камню. Табак і кресало носили в кисетах.
Дуже святково відчувалось Різдво. На озерах вирубували хрести з льоду і тут же їх встановлювали організовували катання на санях дітей і молоді на озерах і снігових дорогах. В сани запрягали найкращі коні, упряж, яких украшали різноманітними стрічками, а на дуги вішали дзвіночки.
В цей час освячували колодязі. Люди вірили, що вода освячена на Водохреще набуває магічної та лікувальної сили.
Управління селом здійснювалось спочатку козацьким старшиною, а потім старостою, якого обирали на сходці села.
Охорона села в громадському порядку тільки в нічний час по черзі по двоє людей з кутка з дерев’яною стукалкою в руках. Стукалка відгонила нічних крадіїв від комор і сараїв.
У другій половині 19 ст. в селі була збудована дерев’яна церква Святої Покрови(збудована в 30-х роках 20ст.) школа на два класи з двома квартирами для вчителів, рядом з школою магазин.
На початку 20ст. в селі було два поміщики, пани: Криницький, який збудував свій дім під горою де закінчується Гнилогуз і починається Горянка і Лукашівка. Був другий пан Ковалівський. Серед жителів села був тільки один дворянин Пічкур. В 1926році в Прихідьках була велика пожежа на Горянці. Вогонь знищив 7дворів.За рахунок пожертвувань жителів села і навколишніх сіл помешкання погорільців було відбудовано. Існує легенда, що сама назва кутка Горянка виникла тому, що дуже часто на цьому кутку виникали пожежі, внаслідок яких не один а декілька дворів поряд. От тому назвали цей куток Горянка. Куток Лукашівка також назвали не просто так, а тому, що там майже всі сусіди мали одне прізвище _Лукаш, і жили поряд, а в інших кінцях села Лукашів не було. Куток Гнилогуз отримав свою назву завдячуючи давній річці Гнилогуз, яка раніше протікала, а потім залишилось озерце, тож і люди, які жили на березі річки говорили, що живуть на Гнилогузі. А про четвертий куток Їжівна ніяких згадок незбереглося і чому така назва ніхто не знає.
Прихідчани – в основному козаки та вільні селяни – не зазнали кріпатства. Радянську владу встановлено 1918 році. 1930 році завершено колективізацію. На початку 1931 року організовано сільгоспартіль «Червоний шлях». Голодомор 1932-1933рр. лише частково зачепив село: голова місцевого колгоспу Ковалівський Яків Васильович на свій страх і ризик організував громадське харчування сільчан, за що зазнав адміністративного покарання.
До Великої Вітчизняної війни в Прихідьках було близько 150дворів з 500 жителями. Після війни село стало радіофіковано та електрофіковано. Багато жителів пообкладали свої хати цеглою(кирпичем). На самій Горянці було збудовано близько 30 цегляних будинків. Німецько-фашиська окупація тривала з 18.09.1941р. до 17.09.1943р. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 106 сільчан. Встановлено меморіальні дошки з іменами воїнів-земляків, полеглих у боях проти гітлерівців. Надгробний пам’ятник братській могилі загиблих червоноармійців поблизу села.
У 70-90роки минулого століття побудовано школу, клуб, адмінбудинок, заправний пункт для транспорту, жило для селян, підведено газ . 1993року колгосп реорганізовано в колективне сільгосппідприємтсво, 2000р.створено приватно-пайове підприємство «Прихідьківське», приватне підприємство «Удача» та кілька фермерських господарств.
У Прихідьках в сім’ї вчителів народився Констянтин Михайлович Герасименко (1907-1942рр.)- український поет і драматург , автор поетичних збірок « Зріст», «Вересень», «Пам’ять», «Дорога», «Портрет», п’єс «При битій дорозі», «Легенда», лібрето до опери «Наймичка». Будучи військовим кореспондентом загинув у вересні 1942року на Кавказькому фронті.
1942 року тут народився Павло Петрович Гонтаровчький, кандидат технічних наук, викладач Інституту проблем машинобудування Національної Академії наук України. В Прихідьках багато років працював хор церковної пісні під керівництвом самоучки-регента Івана Доментійовича Радько.
